В цій грі стільки всяких нюансів про які хочеться написати, бо на кожен плюс гри знайдеться кореспондуючий мінус. Та й загалом, гра вийшла якась нерівномірна, хоча хвалити її хочеться більше ніж сварити.
Тут офігенний і оригінальний ворлд-білдинг. Маємо справу з вельми незвичним фентезійним світом, в якому темний володар переміг і завоював світ. Не знайшлося жодного героя, що зміг би зрівнятися з ним в могутності за сторіччя завоювань. Тому, протягом гри, ми займатимемося вирішенням проблем локального масштабу в межах одного регіону великої імперії, тоді як найдоленосніші події вже відбулися. На додачу для класичного фентезі сетингу тут малувато… фентезі. Нема «класичних» рас. Є тільки люди і малочисельні «звіролюди» - свідомі вовки, по суті. Нема різних міфічних істот, древніх божеств, драконів і т.д. Є тільки 4 види «елементалів». Єдине чого тут вдосталь – це різноманітної магії і ступінь її проникнення у різні сфери життя, на чому і тримається «фентезійність» цього світу. В результаті маємо приземлене фентезі, де головний фокус йде на політику, розподіл влади і взаємовідносини сильних світу цього, а також те, як магія змінює баланси сил у цьому світі.
Що не круто – це те, що непідготованому гравцю, якому ніц не відомо про лор гри буде нелегко втягнутися і зрозуміти хто, кому, коли і куди, оскільки інформації про світ повно і виливають її на гравця просто з брансбойта, при тому наголошуючи на нескінченних іменах, локаціях, датах і інших власних назвах, Звісно, що наш протагоніст і так знає, що відбувається в його світі, але хотілося б якоїсь плавності.
Сюжет грамотно сконструйований, розвивається планомірно, поступово підвищуючи ставки і досягає закономірного епогею в фіналі. Або не досягає… Все залежить від череди ваших виборів, які суттєво, прям, СУТТЄВО впливатимуть на головний сюжет. Звісно, що не настільки, щоб ми мали кілька окремих гілок проходження в одній грі, які б взагалі не перетиналися вже після першого ключового вибору, але ключові персонажі і події натасовані дійсно по різному і витікають із зроблених гравцем виборів. Таким чином, Тиранія – це одна з найреграбельніших РПГ, що я грав.
З іншого боку із попереднього абзацу витікає те, що через розпилювання сил і уваги розробників на варіативність трохи постраждала цілісність. Не кардинально і чіткість основної історії збережена, а в деталях. Насамперед кажу про персонажів, які належать до різних фракцій, з якими ми можемо ворогувати, але персонажі важливі, тому вони мирні і тусуються з нами, і взагалі можуть бути компаньйонами, і вірні нам щиро, і гг пуп землі – оце от все. Через те, що тут можна дружити і ворогувати з ким завгодно гра дуже натужно пнеться, щоб зберегти систему репутації фракцій і при цьому не скотитися в клоунаду. Зауважу, що це круто коли гра настільки варіативна, просто особисто мені більше подобаються РПГ, де головна частина гра +- та сама, а ключовий виріб ми робимо ближче до фіналу, оскільки я не маю наміру повторно проходити якусь гру, щоб подивитися альтернативні варіанти розвитку історії. А перепройти главу чи кінцівку вже не є таким викликом.
Діалоги теж працюють на спонукання до повторного проходження, оскільки майже в кожній ситуації доступний вибір реплік є досить широким. Що важливіше – вони дійсно різні і призводять до різних наслідків в квестах. Варіація від «все пробачити ще й доплатити», до «жорстоко замудохати кулаками до смерті», а не класичне: бути чемним, нахамити, сарказм. Гра дозволяє бути жорстоким, дозволяє без розбору вирізати поселення, калічити, вбивати, рятувати, допомагати, пробачати. Тут не бояться дозволити гравцю вчиняти погано. Можна закінчити гру сpaним маніяком, що вселяє жах. Це все звісно відбувається в текстовому форматі, але і так норм. Окремо хочеться відзначити похмурість гри. Частенько, як не крутися, але бути біді. Ми не лицар на білому коні врешті решт.
Самі ж діалоги нерівномірні. Є класно написані квести, а є і графоманські. Місцями чітко бачиш, що спочатку гру ніхто не мав наміру озвучувати, але на фоні виходу Enhanced Edition першого Дівініті:ОС все ж довелося дати голос кільком персонажам в кількох квестах. Якщо звернутися до пропорцій, то озвученими тут є десь 1\10 з усіх діалогів і більшу частину усього часу, витраченого на проходження ви читатимете. Тексту просто купа і він слабо розбавлений геймплеєм. Хоча діалоги написані непогано, але через архетиповість персонажів читати це все набридає. До речі про персонажів. Вони запам’ятовуються, принаймні Архонти, але швидше не через , що вони дуже цікаво написані, а через те, що вони постійно згадуються в проходжені і в них важлива сюжетна роль. Я був би радий якби їм, а ще членам нашої «пачки» додали трохи глибини.
Якщо ж мова про додаткові квести, то тут вони найгірші серед всіх РПГ в світі. Їх штук 10 на всю гру і більшість з них – це побігеньки. Єдине місце де були нормальні доп. квести – це поселення звіролюдів в середині гри. Видно, що на додаткові квести був забитий глобаний болт і все старання пішли на основні квести, щоб зліпити докупи всю ту варіативність, яку навигадували розробники.
У грі класичний рольовий геймплей в реальному часі із активною паузою, де куди більший фокус йде на прокачку і підбір спорядження ніж на управління боєм. Хоча це бойовий геймплей, якого в грі відсотків 20. Відсотків 60 – це читання і ще 20 на всі суміжні активності. Головна інтеракція в таких боях – це вказівка кого атакувати і чим (якою із активних абілок). І тут виникає перша проблема слотів швидкого доступу всього 10. Здавалося б – це для ігрового балансу, щоб не спамити абілками, але ні гра дозволяє використовувати ВСІ доступні кнопки, просто ховає їх в незручне меню. В Драгон Ейдж і Дівініті – це реалізовано нормально – тут ні. Відразу ж друга проблема – гра починає грати сама в себе десь як тільки ми зберемо нашу першу «пачку» десь на 3-ій годині геймплею. Це на нормалі. На харді десь на середині гри, коли вже вся полоска забита скілами відбувається те саме. Я маю на увазі, що від вас вимагаються мінімальні інтеракції під час бою і павза стає непотрібною. Тут дещо поломана крива складності, бо поки грав згадував «Діван» в якому при приході в нову локацію вам завжди дають по вухах якщо тупити. Найвищу складність не тестив, бо ніколи на такій не граю. Найсумнішим є ну дуже скундий набір противників. 90% з них це просто люди з різною зброєю і характеристиками і ми ззажди б’ємось із групками по 3-5 людей. У грі є різні фракції, де можна було б робити бої з багатьма слабкими противниками, одним-двома сильними. Людей-босів можна було б зробити, але це завжди просто різнокольорові 3-5 солдат.
В цілому боївка класна і має чималий потенціал. Було б непогано його реалізувати.
От не очікував я, що схочеться доколупатися до візуалу в ізометричній малобюджетній грі, але схотілося. Більшість локацій гри (майже всі) – це невиразне сіро-коричне полотно на якому тут-чи-там розставлені однакові деревця, хатки чи високі мури. В грі повно локацій, які можна було зробити виразними і яскравими, але ця задача провалена. Єдине, що вдалося – це гарно намалювати окремі невеличкі закутки на локаціях, на які гра сама наведе камеру при першому відвідуванні, щоб не дай Бог не подумали, що художники геть не старались. Прикол в тому, що ці місця можна перелічити на пальцях: суд Тунона, статуя з прологу, шпилі, тіло Каїрна, точка зберігання архіву великої бібліотеки. На цьому все.
Хоч в гри і купа проблем, але в неї є свій шарм і впізнаваність. Загалом я радий, що пройшов її.
