🧊 Як наративний проєкт, що в інтерактивному форматі увіковічнює легенди, побут, цінності інупіатів — одного з корінних народів Аляски — [i]Never Alone (Kisima Ingitchuna)[/i] є дійсно значущим культурним артефактом. Хіба можна не симпатизувати прагненню розробників пожвавити інтерес до народу, кількість якого вимірюється лише чотирма десятками тисяч?
🎮 Однак якщо розглядати [i]Never Alone[/i] не як на документалку, а саме як [b]відеогру[/b] в максимально канонічному сенсі цього слова, ігнорувати її численні вади стає майже неможливо.
Гірка правда полягає в тому, що ні привабливий візуальний стиль, ні чуттєва атмосфера, ні мрійливий, ніжний, майже гіпнотичний саундтрек, не здатні перекрити незграбність і непередбачуваність місцевого ігроладу.
[h3]На тонкому льоду[/h3]
🏃 Ключовим пріоритетом платформерів як жанру мають бути плавність і контрольованість рухів персонажів — [b]керування[/b] ж у [i]Never Alone[/i] геть “дубове”, ненадійне та зрешечене багами. Місцеві герої постійно застрягають у текстурах, самовільно зупиняються під час руху, не завжди дострибують до своєї цілі й часом вирішують не хапатися за виступи в критичний момент, через що деякі відтинки доводиться перепроходити по кілька разів.
🤾♀️ Вимушеної тривалості грі додає й вкрай непередбачувана механіка кидків [b]бола,[/b] необхідних для подолання головоломок і бойових секцій. За 8 годин із геймпадом у руках я її так повноцінно й не опанував — не через складність, а через відсутність коректного прицілювання та зрозумілого фідбеку від гри. А тому жбурляти зброю навмання, намагаючись влучити в маленький об’єкт на відстані, в [i]Never Alone[/i] доведеться чимало.
🧩 Більшість вищезгаданих головоломок, до слова, тут зводиться до малоцікавої рутини, яка більше нагадує штучне розтягування часу, ніж творчий підхід. Майже всі платформінгові виклики змусять нас займатися біганиною туди-сюди, яка в поєднанні з дерев’яним керуванням і хаотичними кидками зброї змусить відчувати лише роздратування.
[h3]What Does the Fox Say?[/h3]
🦊 У протагоністки [i]Never Alone[/i], Нуни, є [b]лисеня-напарник,[/b] керування яким можна переймати на себе в режимі однокористувацької гри чи передати другому гравцеві в локальному кооперативі. Наш супутник уміє взаємодіяти зі світом духів, щоб підіймати чи опускати недосяжні платформи, скеровувати потоки вітру й води в потрібному напрямку абощо.
🏃 На жаль, керування Лисом у [i]Never Alone[/i] не менш кострубате, ніж головною героїнею: “підмагнічування” духів і керування платформами працює повільно і з періодичними затримками, тому численні головоломки (особливо ті, де необхідно встигнути виконати ланцюжок дій за обмежений час) також доведеться неодноразово перепроходити через сповільнену реакцію — не нашу, а самої гри.
[h3]It Takes Two[/h3]
🧑🤝🧑 На відміну від багатьох кооперативних ігор, що усвідомлюють важливість синергії й розподілу обов’язків між гравцями, а тому навіть не пропонують опцію однокористувацької гри (як-от проєкти від умовної Hazelight Studios), [i]Never Alone[/i] навіщось намагається всидіти на двох стільцях. Наважуся припустити, що цей проєкт передусім розроблявся саме для парного проходження, бо досвід гри наодинці тут вкрай нестабільний і непередбачуваний.
💢 Хоча перемикання між Нуною та Лисеням відбувається плавно та швидко, визначити доцільність у ньому вдається не завжди. Так, під час деяких сцен внутрішньоігровий ШІ самовільно забирає керування неактивним персонажем на себе й чемно слідує за гравцем, перестрибує через перешкоди та взаємодіє зі світом. Під час інших же секцій неактивний персонаж завмирає, як вкопаний, і відмовляється ворушитися, поки гравець не візьме керування на себе й не проведе його “за ручку” вперед.
[h3]Верхівка айсберга[/h3]
📼 Під час проходження ми знаходитимемо документальні відеовставки, що висвітлюватимуть життя інупіатів, їхні вірування та звичаї. Та ці чуттєві й відверто цікаві деталі, на жаль, не рятують ігровий досвід — а лише зайвий раз підкреслюють прірву між захопливою реальністю та цією її незграбною репродукцією.
🧊 [i]Never Alone[/i] небезпідставно викликала у мене асоціації з документальними фільмами про танення льодовиків: візуальна естетика проєкту дійсно на висоті, й відвести погляд від грандіозного видовища неможливо.
Проте, як і абстрактний айсберг на екрані, гра лише виглядає цілісною та стабільною. Варто ступити на цей крижаний острів, і він почне розколюватися під ногами.
💔 В цьому й полягає прикра іронія: [i]Never Alone[/i] впевнено витримує вагу власних ідей і якісно працює зі [b]змістом[/b] — але обрана нею [b]форма[/b] настільки крихка, що заважає посланню бути почутим.
