Чесно кажучи, до знайомства з цією грою я про неї взагалі нічого не чув. Вона пройшла повз мене настільки успішно, що я навіть не підозрював про її існування, поки одна дуже солодка булочка не розповіла про неї та не подарувала мені її.
Постараюся обійтися без серйозних спойлерів.
На початку молода дівчина зустрічає на дорозі заплакану дівчинку на ім'я Кет. Вона вирішує допомогти, віддає їй свій шарф і проводжає додому. Але щойно вони заходять до будинку, Кет зникає серед його дивних і сюрреалістичних кімнат. Так починається подорож особняком, який зовсім не поспішає розкривати свої таємниці.
З перших хвилин гра викликала в мене дуже сильні асоціації з "Алісою в країні див" Льюїса Керролла. Тут усе дивне, нелогічне, химерне й подекуди відверто тривожне. Іноді настільки, що хочеться запитати що взагалі зе херня тут відбувається?)) Особливо в моменти на кшталт втечі від гігантського немовляти коридором. Це було дуже задушливо)
Та й взагалі, не буду брехати, перші хвилини місцями здавалися трохи задушливими. Керування не назвеш особливо зручним, деякі епізоди навмисно дезорієнтують, а сюрреалізм подекуди ллється дуже через край. Але цікаво інше, щойно починаєш здогадуватися, що ж відбувається насправді, усе стає на свої місця.
Ну і тоді приходить розуміння, що кожна дивна істота, кожна кімната, кожен моторошний образ і кожна абсурдна подія існують не просто заради атмосфери. Так, кажу суб'єктивно, але для мене було саме таке. Це не випадковий набір дивностей і не рояль у кущах, хоча саме так спочатку здавалося. Кожна деталь є підказкою, символом або відображенням певної події з життя декого)
І ось тут гра розкривається по-справжньому!!!
На мою думку, це один із найкращих прикладів того, як можна показати внутрішній світ людини через символи та метафори. Тут є дитячі травми, почуття провини, самоізоляція, заперечення власних проблем, страх перед реальністю та болючі спогади, які людина роками намагається поховати десь глибоко всередині себе.
Дуже добре читаються образи людей, які вплинули на формування Кет. Одні завдали їй болю, хтось для неї був прикладом, а "інший")) намагалися допомогти, але були відштовхнуті. І це, мабуть, одна з найсумніших думок гри. Люди з психологічними травмами часто настільки звикають жити зі своїм болем, що починають відштовхувати навіть тих, хто щиро хоче простягнути руку допомоги. Іноді через страх. Іноді через недовіру. Іноді тому, що вже давно переконали себе, що не заслуговують на порятунок і просто біжуть самі від себе.
Саме тому образ хлопчика з фотоапаратом вдарив по мені особливо сильно. Якщо придивитися до історії уважніше, можна побачити, що він був однією з небагатьох людей, які дійсно намагалися допомогти. Людиною, яка бачила більше, ніж інші. Але, на жаль, не кожного можна врятувати, навіть якщо дуже хочеш, так він і пішов у гарніший світ, залишився після себе щось, що допомогало триматися дівчинці. І саме ця думка робить його сюжетну лінію такою болючою.
Уся гра фактично є зануренням у лабіринти підсвідомості. Зустріч дорослої героїні з маленькою заплаканою Кет на самому початку виглядає як метафора того, як пригнічені дитячі травми раз за разом повертають людину в минуле. Поки вона або не знайде сили зустрітися з ними віч на віч, або не дозволить їм остаточно себе поглинути.
Окремо хочу відзначити ще одну важливу тему. Гра дуже точно показує, наскільки небезпечним може бути заперечення власних психологічних проблем. Ми часто говоримо собі, що все гаразд, що впораємося самі, що допомога не потрібна. Закриваємося, ховаємося за масками, будуємо навколо себе стіни. Але проблеми від цього не зникають. Ну вони буквально просто продовжують жити десь усередині нас, поступово перетворюючись на тих самих монстрів, яких ми бачимо в особняку Кет.
Саме тому ця історія здається такою особистою навіть для мене. Під маскою похмурої казки вона говорить про дуже людські речі. Буквально про біль, самосвідомість, прийняття себе, прощення та необхідність іноді дозволити іншим людям бути поруч.
Абсолютно сюрреалістична подорож крізь власну підсвідомість, де за моторошною казкою в дусі аліси ховається історія про дитячу травму, пам'ять і дорослішання.
І якщо чесно, я б порадив цю гру майже кожному. Особливо тим, хто досі носить із собою якісь старі рани з дитинства. А таких людей, підозрюю, значно більше, ніж здається.
[b]Тож пам'ятайте, навіть якщо зараз дуже важко, можливо, десь поруч із вами теж є той самий хлопчик чи дівчинка з фотоапаратом, які щиро хочуть допомогти. Головне - не відштовхнути їх![/b]
