[h1]Як же я люблю Saints Row: The Third[/h1]
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3799549030
Так, ви правильно зрозуміли з заголовка, що сьогодні я буду досить компліментарним до гри. Але не хвилюйтеся, місце для критики теж знайдеться. Бо наскільки гра класна і відчувається свіжою навіть зараз, настільки ж сильно вона місцями давала мені прикурити на шляху до 100% досягнень.
Бажаю приємного читання. 😊
[h3]Найгірший день у 2011-му[/h3]
У серії Saints Row досить цікава історія, яка варта окремого кількагодинного відео. І я маю на увазі не персонажів чи сюжет, а шлях від досить приземленої, експериментальної, багато в чому схожої на San Andreas першої частини до… ну, ви знаєте – атаки інопланетян під час інавгурації ГГ на посаду президента в четвертій частині, після чого серія де-факто припинила своє існування.
Конкретно простежити криву, показуючи, як же до такого дійшло, я не зможу, оскільки в інші частини не грав, та й у нашому випадку це не дуже потрібно. Я маю на увазі, що цифра в The Third не випадкова, і люди, які грали в попередні частини, знайдуть тут масу приємних відсилань не тільки до ігор серії, а й до ігор Volition загалом.
Триквел втілює навмисне гіпертрофіровану естетику середини десятих, тож маємо майже повсемістний хіп-хоп на радіостанціях, дабстеп-ган (який, до речі, у ПК-версію вирішили не додавати), гламур, гіперстилізацію, глобальний стьоб над взагалі всіма трендами, кліше та життям загалом.
Але найголовніше – фан. Щирий, з тупими жартами за межею, абсурдним редактором персонажа, поїздкою ЗІ спойлером, НА спойлері та штурмом маєтку під «POWER» Каньє Веста з висадкою з парашута.
Напевно, з усіх ігор, які я проходив, Saints Row 3 є найбільш відірваною від реальності. Буквально з першої місії вона просто бере й викидає вас із другом із літака, після чого змушує летіти за Шанді, яка падає без парашута, лавіруючи між мотлохом і паралельно відстрілюючись від ворогів. І це лише початок.
Ви з другом будете регулярно впадати в істеричний сміх і кричати в екран: “ЩО ТУТ, Б❤️🔥Я, ВІДБУВАЄТЬСЯ?!”. Гра взагалі не збирається пояснювати, чому події мають хоч якийсь сенс. Що вже казати, тут навіть у кляту машину сідаєш не як нормальна людина, а з 10-метрового стрибка. І саме тому вона мені так сильно подобається.
Судячи з кінцевого результату та настрою гри, я можу уявити, наскільки Volition задовбало звідусіль чути заяви «GTA-клон» на адресу своїх проєктів. І тут, як мені здається, вони обрали вдалу стратегію – Saints Row 3 хороша не всупереч своїй тупості, а завдяки їй. Вона не намагається бути серйознішою за ту саму GTA чи створити реалістичніший кримінальний світ.
Місто в The Third сприймається скоріше як величезна скриня з іграшками – ти не стільки живеш у ньому, скільки арбузиш його на своє задоволення. І з такої логіки випливає все інше: аркадна стрілянина, аркадне водіння, божевільна фізика, абсурдна зброя, кооператив і глибока кастомізація.
Останньому пункту можна присвятити окремий шмат тексту, але я постараюся у двох словах. Редактор у The Third я досі вважаю чудовим, бо він дозволяє зробити свого головного героя настільки безглуздим, наскільки безглуздим є сам світ гри.
Редактор у більшості інших тайтлів дозволяє тобі створити насамперед привабливого персонажа, який утримає тебе в ігровому світі ще зайві пару годин. Тут же ти в якийсь момент починаєш змагатися сам із собою, наскільки до тупості смішного персонажа взагалі зможеш створити, який ламатиме й без того крихкі за серйозністю кат-сцени.
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3799547562
А в перервах між перестрілками, вибухами та трешем ти іноді просто їдеш вночі під дощем, слухаєш стукіт крапель по даху машини під пісню з океану якісної, ліцензованої музики. І в процесі раптом усвідомлюєш, що грі вже 15 років, а виглядає й сприймається вона все ще дуже гідно.
[h3]Платина[/h3]
Ось ми й дійшли до головної, по суті, проблеми гри – 100% досягнень. Як було модно в той час, Saints Row 3 надто переборщує з грінд-контентом, який просто витрачає твій час на дрочку міста та тупі завдання. І в цьому полягає досить фруструючий парадокс: гра постійно штовхає тебе на пошуки розваг, у той час як платина прямо протилежить цій філософії.
І так, я знайшов і викрав усі 30 б❤️🔥ядських машин. Навіть не питайте, навіщо я цим займався. Так само як ніколи не питайте у людини, навіщо вона взагалі закриває ігри на всі досягнення.
Ця філософія працює, поки гра розважає тебе, але як тільки вона починає вимагати від тебе абсурду заради галочки, усі її переваги перетворюються на другу роботу.
Причому, гаразд, зачистка карти виделкою – цілком буденна історія, яка все одно вичавить тебе досуха. Але ні, на додачу будь ласкавий ще й глобальні накопичувальні «випробування» виконай. І лапки я використав не просто так, а тому що сама суть цих випробувань для мене досить сумнівна.
Що я маю на увазі: пробігати 10 хвилин голим, посміятися над 50 ворогами, проїхати по 3 км на задніх, передніх і бічних колесах окремо, або витримати сумарно 10 хвилин рівноваги під час їзди на капоті.
Що це за випробування взагалі і що конкретно вони випробовують? Психіку гравця та рівень кисню в кімнаті? На❤️🔥уя вони тут, розробники?
Як я сам сказав на початку блоку: тоді всі так робили. Але це твердження, знову ж таки, взагалі нічого не пояснює. Та й якщо відкинути культурно-історичний контекст і пошукати саме внутрішньоігрове пояснення – його все ще немає.
Чи було весело займатися цим «контентом»? Лише за одним списком можете уявити, наскільки. Чи було це необхідно для прокачки чи сюжету? Категорично ні. Це найчистіший мазохізм заради мазохізму, і це я ще не говорив про досягнення, яке вимагає зачистити всю цю поє❤️🔥оту у кооперативі…
[h3]Мінуси[/h3]
● «Пластеліновість» персонажів. Уся гра витримана, хай і в іграшково-аркадному, але все ж досить деталізованому стилі. Тому дерев’яні обличчя, практично з епохи PS2, виглядають тут трохи чужорідно.
● Вкрай скромні точки збереження. Будь-який дисконект напарника (а ми з цим стикалися часто) може змусити перегравати раз за разом один і той самий сегмент.
● Оптимізація. За майже 65 годин у грі я постійно стикався з провисаннями на кілька секунд, відчутними дропами кадрів і вильотами під час коопу.
● Платина. Ні, просто ні. Вкрай не раджу цим займатися, наскільки б гра не сподобалася.
● Українська локалізація відсутня.
[h3]Висновки[/h3]
Є ігри, після яких я можу сидіти годинами й розмірковувати над власними враженнями та тим, що саме хотіли сказати розробники. А є Saints Row: The Third, про яку я взагалі не розумію, що саме хочу написати.
Не тому, що гра погана або в ній немає про що говорити, а тому, що вона особливо й не дає того, за що можна було б глибоко зачепитися. Та й сама спроба хоч якось аналізувати її починає виглядати смішніше за саму гру.
Saints Row: The Third – відпадна гра. Не тому, що вона наповнена глибокими механіками, живим світом, хорошим сюжетом, персонажами та іншим.
Якраз навпаки – це найчистіший треш, содом, жарти нижче плінтуса, жигало з автотюном і можливість створити головного героя, зовнішність якого возведе весь описаний сюр у степінь.
Але найголовніша її родзинка для мене – кооператив. Банально тому, що весь цей цирк із другом стає вдвічі смішнішим. Хоча я й проходив її вперше сам 4 роки тому, отримавши масу фану, ділитися з кимось враженнями від неї набагато веселіше.
Мене вразило те, наскільки щирою відчувається гра, яку навіть самі розробники взагалі не сприймали серйозно. У часи халтури, слопу та безідейності в AAA-сегменті The Third відчувається як справжній ковток свіжого повітря.
І максимальний абсурд гри зовсім не означає, що її можна пропустити. Якраз навпаки – я б настійно НЕ радив пропускати настільки концентрований сюр, якими б серйозними Геральтами, Артурами Морганами чи Сталкерами ви себе не вважали.
Дякую за увагу, дорогі читачі! І до зустрічі в наступній рецензії. 🫶
https://steamcommunity.com/sharedfiles/filedetails/?id=3799169285
[h1]8/10[/h1]
