DOOM 64

Juegazo clasico con 64 =)

[h1] DOOM 64 - DOOM'ай по-іншому [/h1] У світі, де існують шедевральні та проривні DOOM 1&2 та спірний DOOM 3, DOOM 64 завжди знаходився якось за кулісами, де про його існування чітко знали лише власники платформи Nintendo 64, або ті, хто не полінувався встановити source-порти по типу Doom64ex. До 2020 року, коли перевиданням на всі поширені платформи не зайнялася Nightdive Studios, яка на даний момент випустила ремейки ледь не на кожний культовий "boomer-шутер" 90-их, щоб без проблем можна було пройти на сучасних системах цю "темну конячку". У всіх сенсах. [h2] Атмосфера [/h2] Як і в попередніх двох частинах, типовим стартовим антуражем є коридори у вигляді високотехнологічної космічної станції. Проте одразу звертаєш увагу на дві речі: 1) Драйвова динамічна музика прибрана повністю, на місце котрій прийшов дарк-ембієнт (в якому можна прослуховувати роботу апаратів, поодинокі стогони та крики, відлуння храмових стін), який хоч і не підкреслює боївку, зате чудово підходить оточенню, яке: 2) Стало набагато тьмянішим за рахунок приглушеного світла (але не виключеного повністю, як у DOOM 3), що в подальших рівнях буде доповнюватись відповідним антуражем (8 перших "станційних" рівнів переходять у цитаделі, демонічні храми та демонічні побудови, що круто, адже пересування по так званим "індустріальним" рівням без повноцінного 3D у DOOM 2, чесно кажучи, дещо дратувало). [h2] Зброя [/h2] Арсенал Думгая залишився без змін, крім одного винятку - агрегату під назвою Unmaker - лазерної пушки, що стріляє демонічною енергією, при підборі якої наш головний екзекутор реагує відповідним чином: "Що це за х***я?". Дробовики чудово стріляють, як і раніше (єдиною невеликою претензією є відсутність чіткої анімації перезарядки у дубельтівки), мініган, за суб'єктивними відчуттями, стріляє повільніше, але завдає більше шкоди за один набій, ракетницю ви будете використовувати доволі часто через значну кількість патронів до неї, а енергетичну зброю, навпаки, дещо рідше. Одним словом, розробники зберегли з деякими покращеннями оригінальний арсенал, і дякувати їм за це. [h2] Монстри [/h2] Ось цей аспект потребує уваги, тому що через особливості консолі деякі монстри були нещадно порізані - відустні: Кулеметник (та й пішов він н***р), Арчвайл (шкода, колоритний монстр), Ревенант (ще більш шкода), а солдати з автоматом та дробовиком отримали одинаковий спрайт (невже на картриджах настільки бракувало місця?). Зате додалась друга варіація Імпів, залишились Елементалі Болю (які стали ще більш небезпечними), а також Лицарі і Барони Пекла (останніх, щоправда, я вважаю зайвими: вони позиціонуються як танки, які прикривають більш слабких монстрів, але гра часто спавнить цих биків в червоних шароварах у вузьких коридорах, через що вони не є особливо небезпечними, але є бісячими губками, що "всмокують" в себе дріб із дубельтівки чи набої з мінігана, поки нарешті не сконають, а гравцю в той час необхідно змінювати позицію зліва направо і навпаки. Це не критично, але відчувається, що гра перенасичена ними. Останній же бос, Матір усіх Демонів, нарешті є хоч якимось викликом, адже володіє доволі болючими і незручними атаками, але загалом неважко вбивається кількома вистрілами з BFG. [h2] Дизайн рівнів [/h2] Напевно, найбільш проблематична частина гри. Гра загалом складається із 32 рівнів, частина з яких є секретними. У всіх них простежується особливість - чим менш заплутаний рівень - тим він кращий (наприклад, MAP19 - Spiral - коротка, але настільки ж брутальна, MAP09 - Even Simplier, MAP31 - In the Void (доводиться побігати за ключами, але чудова туманна атмосфера)). Із багатьма іншими (особливо на пізній стадії гри) маршрут заплутаний настільки, що складається враження, що головна ціль героя - не врятувати світ від демонічного втручання, а познаходити всі ключі від усіх дверей, які позаховував шизофренічний геній на дизайнері рівнів, і у перервах між цим заняттям потихеньку відстрілювати купку-іншу якихось бісиків, що плутаються під ногами (всією душею ненавиджу MAP21 - Pitfalls). Це штучно затримувало перше сліпе проходження гри, через що DOOM 64 зайняв у мене більше часу, ніж DOOM 1, 2 чи Evilution. Підсумувавши всі ці фактори, отримуємо доволі хороший, як для старого аркадного шутеру, ігровий процес, який за своєю цікавістю цілком відповідає якомусь середньому бумер-шутеру, мода на який повернулася орієнтовно у 2018 році, після виходу шедеврального Dusk. Якщо любите такий жанр ігор, або просто хочете ознайомитися повністю із серією "батька шутерів", не пожалкуйте часу ознайомитись із цим творінням. Воно не позбавлене недоліків, але відчувається кардинально по-іншому, ніж частини-попередниці.