Teenage Mutant Ninja Turtles: Shredder's Revenge

Є ігри, які повертають тебе в певний період життя не через сюжет, персонажів чи якісь складні механіки, а просто через те, як вони відчуваються в руках. Shredder's Revenge саме така. Ми проходили її з другом, причому це був фактично швидкий забіг по основній кампанії без особливого бажання вибивати все до останнього секрету чи вичавлювати з гри весь можливий контент. Але навіть цього вистачило, щоб отримати величезне задоволення. У якийсь момент я зловив себе на думці, що гра викликає дуже специфічне відчуття ностальгії: ніби ти знову сидиш у ігровому клубі або прийшов до трохи заможнішого друга, у якого є приставка, і ви нарешті отримали можливість пограти в ту саму гру, яку наступного разу, можливо, вже доведеться чекати ще тиждень. І це, мабуть, найсильніша сторона Shredder's Revenge — вона дуже добре розуміє, що саме потрібно від сучасної гри, яка наслідує стару аркаду. Вона не просто копіює зовнішність старих TMNT, а відтворює сам принцип аркадного beat 'em up: простий вхід, постійний рух уперед, великі групи ворогів, короткі й зрозумілі комбінації, боси, які змушують трохи змінити тактику, і постійне відчуття, що наступний екран уже близько. При цьому розробники не залишили бойову систему на рівні механік початку дев'яностих, а додали достатньо сучасних елементів, щоб гра не перетворилася на механічне натискання однієї кнопки. Бій тут побудований навколо дуже зрозумілої, але приємно гнучкої системи. Є звичайні удари, комбінації, стрибки, кидки, ухилення, спеціальні атаки та можливість жонглювати ворогами, а персонажі мають власні характеристики й відмінності в поведінці. Це не та система, яку потрібно вивчати годинами, щоб просто почати отримувати від неї задоволення, але якщо почати використовувати її можливості трохи уважніше, стає помітно, що за зовнішньою простотою є цілком пристойна механічна глибина. Особливо добре це працює саме в кооперативі. Коли на екрані одночасно знаходиться кілька персонажів і десятки ворогів, бій перетворюється на керований хаос: ти можеш підкинути противника напарнику, разом добивати сильнішого ворога, розкидати натовп по різних напрямках або просто випадково заважати один одному, коли все навколо перетворюється на купу піксельного безладу. Причому гра навіть підлаштовує кількість ворогів під число гравців, тому кооператив не відчувається просто як додавання ще кількох персонажів на той самий рівень. Звичайно, у такому жанрі дуже швидко можна дійти до межі того, що здатна запропонувати основна формула. Ти рухаєшся вперед, зачищаєш чергову групу ворогів, руйнуєш предмети навколо, збираєш бонуси, зустрічаєш нову хвилю противників і зрештою доходиш до боса. Shredder's Revenge не намагається радикально переосмислити цей цикл, та й, чесно кажучи, я не впевнений, що їй це було потрібно. Її головна мета — зробити цей цикл максимально приємним, динамічним і видовищним, і в цьому вона справляється дуже добре. Дуже багато працює саме через анімацію. Персонажі не просто рухаються між позиціями, а мають виразні атаки, реакції на удари та власну пластику. У поєднанні з pixel art це створює дивне відчуття: гра виглядає старою, але рухається набагато краще, ніж багато справжніх аркад того періоду. Кожен удар має достатню виразність, щоб ти розумів, що саме відбулося, а величезна кількість дрібних деталей у фонах робить рівні набагато цікавішими, ніж просто коридор від одного бою до іншого. І саме візуальний стиль для мене тут величезний плюс. Це не просто «давайте зробимо піксельну графіку, бо зараз модно». Вона дуже добре відтворює естетику старих мультфільмів і приставок, але водночас дозволяє собі значно більше деталей та анімації. Кольори, дизайн ворогів, фони, рекламні щити, магазини, телевізійні студії — практично кожна локація намагається розповісти щось про той світ, навіть якщо ти пробігаєш її за кілька хвилин. Оглядачі теж неодноразово виділяли саме анімацію, pixel art та увагу до деталей як одні з головних переваг гри. Музика при цьому робить половину роботи з ностальгією. Вона не просто супроводжує бій, а підтримує той самий настрій старої аркади, де після кількох хвилин гри вже починаєш асоціювати конкретні рифи й мелодії з певними рівнями. Разом із звуками ударів, криками ворогів і репліками персонажів це створює дуже цілісну аудіовізуальну картину, яка імітує минуле, але не виглядає музейним експонатом. Сюжет тут, звичайно, виконує радше декоративну функцію. Шреддер знову щось задумав, Бібоп, Рокстеді, Фут-Клан та інші знайомі персонажі опиняються на шляху черепашок, а тобі потрібно пройти через Нью-Йорк і зупинити чергову загрозу. Але саме таким він і повинен бути. Гра не витрачає час на спробу перетворити просту аркадну пригоду на серйозну драму, а постійно підкидає фанатам знайомі персонажі, жарти та маленькі відсилання до мультсеріалу й старих ігор. Єдине, чого мені в результаті трохи не вистачило, — відчуття довготривалого досвіду. Ми пройшли основну кампанію досить швидко, і після фіналу в мене не виникло сильного бажання одразу повертатися та проходити все заново. Для аркадного beat 'em up це не обов'язково проблема, адже сама концепція передбачає коротші сесії та повторне проходження, але якщо оцінювати гру як повноцінний великий реліз, контенту могло б бути більше. Схожу претензію висловлювали й оглядачі, які високо оцінювали гру, але відзначали її обмежену тривалість та те, що з часом формула може почати повторюватися. При цьому я взагалі не шкодую, що ми проходили її саме так. Можливо, якби я намагався вибити всі колекційні предмети, проходити додаткові режими й повертатися до кожного рівня, враження було б іншим. Але мій досвід із Shredder's Revenge — це кілька веселих вечорів із другом, постійний хаос на екрані, знайомі персонажі, музика з правильним настроєм і дуже приємне відчуття, ніби на деякий час вдалося повернутися в час, коли ігри не вимагали від тебе нічого складнішого, ніж сісти поруч із другом і просто грати. Shredder's Revenge не справила на мене враження якоїсь революційної гри, та й, здається, ніколи не ставила перед собою такої мети. Її сила зовсім в іншому: вона бере стару формулу, дуже добре розуміє, чому вона колись була веселою, і акуратно переносить її в сучасність, не вбиваючи ту простоту, заради якої в неї взагалі хочеться грати. Для мене це виявилася майже машина часу в жанрі beat 'em up. Я не проходив її сотню годин і не намагався розібрати кожну механіку до дрібниць — ми просто взяли двох персонажів і пішли бити Фут-Клан. Але саме це й було найкращим. На кілька вечорів я знову відчув себе тим пацаном, який чекає, коли нарешті можна буде пограти на чужій приставці.