Я довго розмірковував, чи маю взагалі моральне право називати це грою.
Адже гра — слово надто маленьке. Надто легковажне. Надто міське.
Це не гра.
Це повернення людини до землі після тисячоліть духовного блукання.
Є твори, які розважають. Є твори, які змушують замислитися. Є великі твори, здатні пережити своїх творців і залишитися у віках. І десь незмірно вище за все це, там, де закінчується людська культура й починається священна оранка, перебуває FARMING SIMULATOR 25.
Моя історія почалася просто: я запустив гру й побачив поле.
Звичайне поле, сказав би дурень.
Але я вже не був дурнем.
Сонце торкалося пшениці так ніжно, наче сам Господь, завершивши створення світу, поглянув на нього, тяжко зітхнув і сказав:
«Непогано. Але тут явно бракує Claas Xerion».
І створив Farming Simulator 25.
Перші двадцять хвилин я просто стояв біля трактора. Не сідав усередину. Не заводив двигун. Не відкривав магазин.
Я дивився.
Мені потрібно було підготуватися морально.
Бо не кожна людина здатна без наслідків побачити, як ранкове світло ковзає по капоту John Deere, а краплі роси блищать на траві, яку ти вже подумки перетворив на 146 тюків сіна.
Кожне поле тут — плювок в обличчя тисячоліттям живопису.
Вибачайте, Мікеланджело. Вибачайте, Рембрандте, Моне й Караваджо. Ви старалися. Ви справді старалися. Але жоден із вас не зміг намалювати кукурудзу з дистанцією промальовування на ультра.
Ви народилися надто рано.
Ви не знали, що одного дня людина винайде відеокарту, кермо з педалями й мод на українське село — і мистецтво нарешті виконає своє призначення.
Музика тут не супроводжує роботу.
Вона оплакує всі роки, які ти прожив, не знаючи, що можеш взяти кредит на 500 тисяч і витратити його на комбайн, який тобі поки що взагалі не потрібен.
Кожна нота входить у тіло, наче спогад про життя, якого ти не проживав. Про дитинство серед полів. Про батьківську ферму. Про старий трактор біля сараю.
У мене не було такого дитинства.
Але тепер я за ним сумую.
Десь на третій годині я спіймав себе на тому, що їду зі швидкістю 12 кілометрів на годину й дивлюся, як культиватор залишає за собою рівну темну смугу землі.
Я не поспішав.
Я нікуди не запізнювався.
Світ нарешті перестав вимагати від мене результатів.
Йому було достатньо, щоб я рівно обробив поле №47.
Можливо, саме так почувається вмираючий моряк, коли після сорока років поневірянь уперше бачить вогні рідної гавані.
Тільки замість гавані — силосна яма.
А замість моря — 600 тисяч літрів кукурудзи.
А сюжет?
Називати це сюжетом — те саме, що називати врожай «доволі великою кількістю зерна».
Тут немає принцес, яких потрібно рятувати. Немає стародавнього зла. Немає обраного героя.
Є ти.
Є поле.
Є кредит.
І є ціна на сою, яка чомусь упала саме тоді, коли ти вирішив продати 80 тисяч літрів.
Ось cправжня трагедія.
Ось конфлікт, якого не написав би навіть Шекспір.
Гамлет сумнівався, бути чи не бути.
Я сумнівався, продавати ріпак зараз чи чекати до грудня.
І, повірте, моя дилема була страшнішою.
Я читав книжки про кохання, війну, зраду, надію та смерть. Я дивився найвеличніші фільми людства. Я був знайомий із культурою.
А потім мій найманий працівник розвернувся посеред поля, пропустив дві смуги й поїхав прямо в ставок.
Тільки тоді я пізнав справжню драму.
Геймплей є остаточним доказом того, що свобода волі існує й була дарована людству винятково заради того, щоб одного дня ми могли обирати між плугом і глибокорозпушувачем.
Ти можеш вирощувати пшеницю.
Можеш садити рис.
Можеш розводити корів, виробляти молоко, пекти хліб, рубати дерева або три години намагатися рівно поставити сарай.
Жодних обмежень.
Лише ти, земля і кредит, який мовчки нагадує, що свобода має відсоткову ставку.
Одного разу я косив траву.
Скошував ряд за рядом, доки раптом не зрозумів: я щасливий.
Не «мені весело».
Не «гра непогана».
Я був щасливий на тому первісному рівні, на якому людина тисячі років тому вперше побачила, що зерно, кинуте в землю, повертається до неї врожаєм.
Щоправда, через хвилину я перевернув трактор.
Я намагався підчепити його іншою машиною. Потім штовхав навантажувачем. Потім привіз ще один трактор. У результаті на боці лежали вже три одиниці техніки, причіп і моє уявлення про власний інтелект.
І тоді я побачив істину.
Навіть катастрофа у Farming Simulator — це не поразка.
Це новий інженерний проєкт.
Я виявив баг.
Колода торкнулася причепа, здригнулася, згадала про своє небесне походження й полетіла в стратосферу.
На мить світ завмер.
Я дивився, як вона зникає серед хмар, і не відчував злості.
Я відчував вдячність.
Творці залишили цю маленьку тріщину в абсолюті, аби ми, смертні, пам’ятали: матерія тимчасова.
Фізика умовна.
А лісозаготівля — кара за людські гріхи.
Потім почався дощ.
Комбайн зупинився.
Урожай чекав.
Я сидів у кабіні й дивився крізь мокре скло на поле, яке ще вчора нічого для мене не означало, а сьогодні стало важливішим за більшість знайомих.
Кімната залишалася тією самою. За вікном існувало місто. Люди кудись ішли. Працювали магазини. Їздили машини. Хтось сміявся. Хтось сварився.
Десь людина, напевно, запускала шутер.
Бідолаха.
Вона ще не знала, як це — купити нову ділянку, витратити всі гроші на техніку й лише потім помітити, що на рахунку не залишилося навіть на насіння.
Я хотів вийти на вулицю, схопити першого зустрічного за плечі й запитати:
"Ти розумієш, що зараз найкраща ціна на ячмінь?"
Але не зробив цього.
Тому що деякі істини людина має відкрити самостійно.
Я не знаю, що тепер робити розробникам інших ігор.
Можливо, вирощувати виноград.
Зайнятися бджільництвом.
Відкрити невелику молочарню біля моря.
Це гідні професії, і в них іще можна досягти величі.
Але створювати відеоігри?
Після Farming Simulator 25?
Ні.
Поле засіяне.
Добриво внесене.
Техніка вимита й припаркована під навісом.
Індустрія виконала своє призначення.
10/10.
Хоча ставити цій грі десять балів — образа.
Десять передбачає існування шкали.
А тут шкала закінчується, ламається, падає навколішки й, ридаючи, просить пробачення за саму зухвалість спроби виміряти невимірне.
Слава GIANTS Software!
Слава землі!
Слава трактору, який я нарешті зміг витягти зі ставка!
